Крізь запнуті жовті фіранки пробивалося слабке осіннє світло, забарвлюючи напівтемну кімнату в усі відтінки старого пергаменту. У цьому дивному освітленні кожен предмет здавався ветхим і давнім, лише на кришталевих гранях масивної чорнильниці воно спалахувало подобою сонячного світла. І ця іскринка здавалася єдиним штрихом сучасності. Усе інше нагадувало вицвілий дагеротип, на якому вже важко розгледіти щось, крім тіней, у яких ховається непомітна для очей таємниця.

Я сидів на килимі біля письмового столу. Маленький хлопчик, який уперше усвідомив незбагненність плину часу. Пам’ятаю, що спочатку я розглядав ніжку цього столу, зроблену у вигляді лев’ячої лапи з почорнілого від часу дерева. Потім мій погляд ковзнув по бляклому жовтуватому килиму і вперся в підлоговий годинник зі скляними дверцятами, за якими навіки завмер маятник.

Годинник тут стояв завжди. Слово «завжди» на той час означало для мене лише те, що вміщала моя пам’ять. Я завжди бачив цей годинник на цьому самому місці. І він не йшов. Мені було вісім років, і весь світ існував тільки вісім років і ні на день більше. Але ось у ту хвилину я раптом зрозумів, що годинник цей був задовго до мого народження. Я чув сумну історію про те, що його зупинили в ту саму годину і хвилину, коли помер дідусь. Ця кімната називалася «кабінет», і тут він писав свої книги, а потім помер. Не в кабінеті, а в спальні. Але годинник чомусь зупинили в кабінеті. Напевно, це був головний годинник у його житті, адже він працював під стукіт маятника, а кожну годину той відбивав його життя, що минало.

Я зрозумів цю таємницю і весь затремтів від радості, як буває, коли вдається трохи підняти завісу чогось незрозумілого. Того далекого дня я дізнався, що в кожного з нас є такий важливий годинник, який усе життя стежить за відпущеним тобі часом, а потім просто зупиняється, щоб своєю мовчанкою нагадувати всім про тебе. Про тебе, якого більше немає.

Над циферблатом було встановлено щось на зразок даху теремка. Він увесь був прикрашений різьбленими квітами, теж давно почорнілими від часу. Щоб доторкнутися до гребня, мені довелося стати навшпиньки. Ось так ми й стояли віч-на-віч: маленький хлопчик у матросці й годинник у дерев’яному футлярі. Хлопчик був схвильований і розгублений — годинник мовчазний і незворушний. Але немов щось спільне об’єднувало нас.

І я наважився. Вхопився за ручку скляних дверцят і потягнув. Спочатку вона не піддалася, а потім повільно почала відчинятися. Від несподіванки й переляку (я ж бо не очікував, що вона відчиниться так запросто) я відступив назад, і під моїми ногами скрипнула мостина. Вона скрипнула з таким звуком, як скріплять двері сараю, змучені спекою і дощами. З таким «порожнім» м’яким скрипом, який чомусь асоціювався у мене з дзижчанням мух. І цей звук налякав мене. Я побачив, що рука моя, яка тримала ручку скляних дверцят, затремтіла. Здавалося, самі духи часу воліли зупинити мене, змусити відступити. Але назад шляху не було.

Оголений мідний маятник із темними плямами манив мене, і я обережно торкнувся його. І тут сталося те, що й мало статися — він хитнувся. І почав розгойдуватися з монотонним клацанням. Тоді я ще не знав, що годинник слід заводити. І те, що він раптом пішов, — це справжнє диво. Але він ішов, і ось уже тонка стрілка зрушила зі свого місця. Я в заціпенінні стояв, дивлячись на мірний хід механізму. І ось зрівнялася друга година. У кімнаті пролунало якесь дзижчання, а потім годинник пробив другу…

І тієї ж хвилини я зрозумів, що в кімнаті ще хтось є. Краєм ока я зміг помітити, що це хлопчик, приблизно одного зросту зі мною. Він стояв біля вікна, і я ясно бачив його силует на тлі жовтої завіси. Але обернутися і прямо поглянути на нього я не смів.

Тільки коли минуло заціпеніння, я з жахом кинувся геть із кімнати, заплющивши очі й затуливши вуха. Більше я ніколи не заходив до кабінету, але іноді підходив до дверей і прикладав вухо. Мені здавалося, що я чую стукіт маятника і дзвін годинника. Можливо, вони давно зупинилися і це була лише гра моєї уяви. Але я чув і дзвін ложечки об край склянки, важкі кроки. Одного разу я почув шум, немов упала книжкова полиця в шафі й на підлогу посипалися книги. В один із вечорів за зачиненими дверима раптом пролунав здавлений крик: «Хто тут? Що тобі потрібно?», і хвилиною пізніше крик відчаю: «Йди!»

Я подумав, що це мені говорить привид з-за дверей, він помітив, що я підслуховую. І я з ревом утік. Бабусі я не зміг пояснити, що мене так налякало, але вона пішла в кабінет — там нікого не було і все стояло на своїх місцях. Вона списала все на зайву вразливість, а батьків моїх звинуватила в поганій турботі. І почала напихати мене вітамінами.

Старий будинок, досі такий милий і звичний, почав здаватися мені ворожим. Сповненим привидів. Я вірив, що розбудив якісь сили, і якщо вже не оживив дідуся, то його дух тепер напевно блукає кабінетом, не знаючи спокою. А той силует, що я бачив краєм ока, — звісно ж, це і є дух дідуся, який тепер дорослішатиме і міцнішатиме, поки йде годинник.

Минав час. Я виріс і поїхав зі старого будинку. Гамір дорослого життя заглушив у мені стукіт маятника. І лише іноді ночами я чув його. І тоді я знову й знову переживав жах, відчутний у дитинстві. І знову не міг обернутися й прямо поглянути на таємничого прибульця. Не міг зробити цього навіть уві сні. Але я знав, що він завжди там, у порожньому кабінеті. Так минали роки, поки одного разу мені не довелося повернутися до старого будинку.

Ми обоє з дружиною тоді вже були немолоді, і бажання осісти в глушині та спокої виявилося сильнішим за мої дитячі страхи.

Спорожнілий будинок здався мені меншим і скромнішим, ніж я його запам’ятав. Він уже не був таємничим замком, і сад, що його оточував, став просто невеликою зарослою ділянкою землі. Коли ми відімкнули двері, пролунав той самий скрип, який колись так налякав мене, і я на мить повернувся в минуле. Запорошені порожні кімнати, вигорілі фіранки й меблі, вкриті чохлами, робили кімнати незнайомими й нежитловими. Та вони такими й були. Будинок був замкнений уже багато років. За кілька днів усе буде вимито, вичищено, кімнатами гулятимуть запахи їжі та квітів, численні горщики з якими скоро займуть усі підвіконня. І старий будинок знову оживе.

Поки я в задумі стояв на порозі, дружина встигла оббігти весь дім. Вона оглядала наші хороми, супроводжуючи захопленими репліками все, що траплялося їй на шляху. Її невтомність і азарт не вичерпувалися. Вона завжди була такою, на відміну від мене — задумливого вайла. А я все тупцяв на терасі, впізнаючи у звалених у кутку посірілих від часу речах то свої дитячі дерев’яні гойдалки, які раніше висіли просто тут, зачеплені за гак у стелі, то бабусине крісло-гойдалку, від якого залишилися самі лише полози. На колись білій стіні тепер розпливлася іржава пляма, а раніше ж тут висіла репродукція картини Крамського «Невідома». І я постійно допитувався у всіх: «Хто ця пані?», а мені відповідали: «Невідома». І тоді я дивувався дурості своїх рідних, які повісили портрет невідомо кого.

— Тут є кабінет, — пролунав голос дружини. — Подивися, яка краса! Ти будеш тут писати свою книгу. Тільки комп’ютер поставимо…

«А чом би й ні, — подумав я неуважно, — чом би й ні…»

Але раптом внутрішньо стиснувся, висмикнутий із сентиментальних спогадів дитинства. Я зрозумів, що чекаю ще одного вигуку дружини з глибин будинку. І він не забарився:

— Треба ж, а годинник іде… Іди подивися.

І я побрів уздовж темного коридору до знайомих дверей. Жовті фіранки так само пропускали старовинне світло. Кімната не змінилася. Меблі не були закриті чохлами, усі речі залишалися на своїх місцях. А чорнильниця з тією ж наполегливістю відбивала один-єдиний промінь світла. Я підійшов до книжкової шафи і провів пальцями по склу. Пилу на ньому не було. Немов хтось день у день прибирав тут, чекаючи мого приходу. Немов хтось знав, що я повернуся сюди.

Годинник діловито стукав маятником. На письмовому столі лежав чистий аркуш паперу, а поруч — нова кулькова ручка. Останнє здалося мені жартом.

— Це ти поклала? — підозріло запитав я дружину. — Хочеш якомога швидше побачити мою зігнуту над рукописом спину?

Вона звела на мене здивовані очі:

— Ти про що?

— Та ось тут ручка, папірець, — я обернувся до столу, але на ньому не виявилося нічого, крім пилу. І взагалі все раптом стало сірим і запорошеним до відрази. Тільки годинник продовжував стукати в цьому вмістищі пустки.

І зітхнувши, я взявся за прибирання. Дружина тим часом відчинила вікна, і я вперше у своєму житті побачив у цій кімнаті сонячне світло. Мені здалося, що привиди минулого покинули мене і цей будинок. І що тепер усе піде інакше. Якби ж то… якби ж то… не сонячний зайчик. Маятник невгамовного годинника спіймав сонце і тепер радісно ганяв його по стелі. І в моє серце знову повернулася тривога.

Та все ж я поставив комп’ютер, переніс свою бібліотеку і почав потроху обживати цей простір. Працювалося тут, не кривитиму душею, добре. Кімната немов перебувала в іншому вимірі. Жодні звуки з вулиці не проникали сюди. Іноді я настільки поринав у свій рукопис, що просиджував тут цілі дні, але варто було тільки споночіти, і я одразу ж залишав кабінет. Мені здавалося, що в сутінках і вночі кімната ставала ворожою. Звідки виходила небезпека, я сказати не міг, але починав відчувати якийсь дитячий страх, навіть якщо двері в коридор залишалися відчиненими. Та й що ті двері? Це крило будинку зазвичай пустувало. Приїжджали погостювати друзі, приїжджали діти з онуками. Але навіть ці заїжджі гості, які ночували в кімнатах по сусідству в тому ж коридорі, проводили час у світлій вітальні або на веранді. Там вони їли, пили, йшли гуляти в місто, і тільки глибокої ночі поверталися у відведені їм спальні. Але в цей час я вже тікав ближче до дружини й телевізора.

Чого я боявся? Можливо, почути кроки за спиною і відчути на плечі холодну руку привида. У глибині душі я був упевнений, що покликав до життя дух дідуся, і він неприкаяно блукає кабінетом. Навряд чи він мені подякує за те, що я прирік його на подібне існування. Але я знову повторю: лише в глибині душі, у тому самому відділі мозку, який відповідає за давні страхи, я зберігав цю думку, чудово розуміючи, що це дурість, і такого не буває, бо не може бути. Та все ж щовечора я втікав до світла і до людей. А уві сні продовжував чути хрипкий голос: «Хто тут? Що тобі потрібно?»

Але я почав помічати й певну дивність. Я не міг написати жодного рядка поза кабінетом. Скільки разів, озброївшись блокнотом і ручкою, переходив до спальні або вітальні, але жодного разу не зміг вичавити із себе бодай рядок. Натомість у кабінеті були з легкістю написані всі три мої романи. Та, напевно, причиною цього була лише глибока тиша й заспокійливе освітлення цієї кімнати.

Іноді, тільки іноді, звук невдало поставленої чашки з кавою або брязкіт недбало кинутої ложечки будили в мені незрозуміле відчуття. Немов час робив коло, і я повертався в дитинство. Тоді я схоплювався зі стільця і, щоб відчути себе в реальності, починав ходити кімнатою, дослухаючись до скрипу мостин. І цей «порожній» скрип повертав мене в сьогодення і нагадував про дзижчання мух. Одного разу, ось так схопившись, я послизнувся і вхопився рукою за шафу. Дверцята відчинилися, і одна з полиць зрушила зі свого місця. На підлогу посипалися книги. І цей звук теж розбудив відчуття дежавю. Тільки я так і не зміг згадати, коли вже таке траплялося.

Але час минав, і нічого страшного чи надзвичайного не відбувалося. Годинник усе так само йшов, немов у нього був вставлений вічний двигун. Заходила дружина, стирала з нього пил і щоразу із захопленням говорила:

— Ось же вміли за старих часів робити речі. А я днями будильник купила, так він уже й не ходить. І всередині щось бовтається… Не подивишся, коли звільнишся?

І я йшов лагодити будильник, а вона тим часом пилососила бляклий килим і мила дерев’яну підлогу. І оскільки вона ніколи не скаржилася на незрозумілі явища чи звуки, зрештою я запевнився, що все це існувало тільки в моїй уяві. Ми змиряємося з хворобами (а я вважав це саме хворобою), і тому я навчився жити із цим страхом.

Та одного разу сталося те, що мало статися. Я, як завжди, писав, сидячи перед комп’ютером у своєму кабінеті. На той час я вже звик називати його своїм. За вікном швидко згасав зимовий день, але мені будь-що-будь треба було закінчити главу. За кілька днів до цього дружина повісила в кімнаті велике дзеркало якраз навпроти годинника. Хоча я і просив її не робити цього, або хоча б повісити дзеркало на іншу стіну, але вона запевнила мене, що це місце найбільш підхоже. І тепер — варто було повернути мені голову вліво — я бачив годинник, вправо — його відображення. Не можу сказати, що це додавало мені бадьорості…

Того дня я почувався зле. Голова була важкою, а швидкоплинний біль у грудях не давав спокою. Але на ранок я мав здати повість видавцеві, тому про жодне припинення роботи не могло бути й мови. Я був цілком поглинений переживаннями героїні, яка ніяк не могла вирішити: стрибнути їй з мосту чи просто отруїтися. Зрештою, вона не зробила ні того, ні іншого, а просто напилася.

«Завтра все буде інакше», — сказала вона собі.
— Завтра все буде інакше, — повторив я вголос.

І голос мій несподівано неприємно пролунав у просторі, немов фраза не розчинилася в порожнечі кімнати, а повисла, завмерши в повітрі, чекаючи відповіді казна-від-кого. І тут-таки за моєю спиною пролунав знайомий скрип. Хтось ходив кімнатою важкими кроками й, напевно, пив при цьому каву — я чув знайоме брязкання. Минув ще якийсь час, перш ніж я усвідомив, що все це відбувається насправді, а не в моїй голові. Дивне заціпеніння охопило мене всього, і я не міг поворухнутися. І тієї ж хвилини біль у грудях почав наростати з жахливою силою.

Я скосив очі праворуч і в дзеркалі побачив годинник, а поруч із ним маленького хлопчика в матросці. Невиразно знайомого мені зі старих фотографій. Знайомого, так. І ближчого, ніж я міг собі уявити. Тому що цією тінню, цим хлопчиком був я сам, ще в ті часи, коли змусив цей годинник працювати. Відображення кивало мені й щось говорило. Я бачив, як ворушаться його губи, але не чув жодного слова. Ось відображення зробило крок, і я знову почув скрип. Майже втрачаючи свідомість від болю й жаху, я не міг змусити себе поворухнутися й подивитися ліворуч, щоб переконатися, що нікого в кімнаті немає, що все це лише галюцинація, викликана втомою і сутінками… і болем…

І тоді я запитав здавленим голосом:
— Хто тут? Що тобі потрібно?

Відображення на мить втратило різкість, скло стало водою, по якій пробігли брижі, а потім із надприродною чіткістю проявилося знову, і я побачив, що хлопчик вказує на годинник. Була рівно десята година, але в дзеркальному відображенні мені здалося, що друга. Той самий час із минулого. Годинник почав бити, і я, зібравши всі свої сили, крикнув:

— Йди!

Видіння захиталося, розмилося і зникло. А мене захлиснула така хвиля болю, що потемніло в очах. Світ почав валитися, і я почув, як з останнім ударом зупинився годинник. І я зник.

Повільно-повільно прокидалася свідомість. Я намагався розплющити повіки, відчуваючи, що лежу на ліжку, і водночас перебуваю в якомусь таємничому місці, де немає ні верху, ні низу, ні початку, ні кінця.

— Він приходить до тями, — почув я голос дружини.
— Дуже добре, — басовито відповів хтось. — Тепер він одужуватиме.

І тоді я остаточно зрозумів, що лежу на ліжку в лікарні. Я відчув запах ліків і дезінфекційних засобів. І розплющив очі. Я хотів сказати так багато і цьому лікарю, і дружині, яка сиділа поруч, але чомусь лише одне слово зміг вимовити неслухняними губами:

— Годинник.

Дружина нахилилася, щоб упіймати це тихе слово, зрозуміла і кивнула:

— Він зламався. Він тепер стоїть. А тебе витягли з того світу. У тебе була клінічна смерть. Ось цей лікар і витягнув… — вона кивнула в бік лікаря. — Вчасно встигли, а то б… — вона схлипнула.

Зараз, коли я пишу ці рядки, то вже знаю, яким чином мене виявили непритомним на підлозі кабінету. Це не було лише вдалим збігом обставин. Ніби дружина зайшла покликати мене випити чаю. Ні, вона не збиралася заважати мені. Вона просто сиділа й дивилася телевізор, як раптом до кімнати вбіг хлопчик. Вона каже, це був незнайомий хлопчик, одягнений у матроску, трохи схожий на нашого молодшого онука, але років на два старший.

«Він з’явився несподівано, — розповідала вона потім, — і закричав: „Йому погано, він помирає!“
Я запитала автоматично: „Кому погано?“
Він пробурмотів щось на кшталт: „Дідусеві в кабінеті…“
І зник.
А я кинулася в кабінет, і поки бігла, все чула дзвін годинника, такий гучний…»

Моє лячне видіння, мій привид подарував мені ще кілька років життя. Він виявився не ворожим, яким я його собі уявляв, він виявився просто янголом-охоронцем. Годинник поки стоїть. Але я знаю, що за кілька років наш молодший онук змусить його знову йти, відміряти час і стукати маятником.